16.06.09
Статті » Загальна історія Романова » Загальна історія Романова

Романів — селище міського типу, центр району. Розташований за 78 км на південний захід від Житомира, по обидва боки річки Лісної (притока Тетерева). До найближчої залізничної станції Разіне 11 км. Населення — близько 8 000 чоловік.
Територія сучасного Романова і прилеглих сіл ще в глибоку давнину була заселена слов'янським плем'ям древлян. Уперше Романів згадується в люстрації за 1471 рік. У той час тут було «двадцать и семь данъниковъ, што дани даютъ дванадесять колодъ меду; а иные люди новые; а и тые даютъ коли ся медъ родить …; а тые вси люди подымщину даютъ».

На початку XVI ст. в Романові налічувалося 18 дворів данників і тяглових та два слуги. 1505 року литовський князь Олександр подарував це село намісникові Житомирського повіту Дмитру Олександровичу. Селяни стали кріпаками цього пана, відбували панщину стільки днів, скільки вимагав землевласник, і сплачували йому грошову і натуральну ренти «сорок ведер меду пресного, а двадцать лисиц».
З другої половини XVI ст. Романів належав Острозьким і був приписаний до їхнього Чуднівського замку. Вони жорстоко експлуатували трудящі маси. Особливо посилився соціальний і національний гніт після Люблінської унії (1569 рік), коли волинські землі стали підвладними польським магнатам.
Жорстока експлуатація спричинювала активні виступи селян проти феодалів. Найбільш яскраво вони виявилися під час визвольної війни українського народу 1648—1654 pp. Тоді у Романові побували загони Максима Кривоноса, проходили повстанське військо та його частини. Багато жителів приєдналося до повстанців. Але 1651 року шляхетські війська знову захопили Романів і вчинили жорстоку розправу над його жителями. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Романів залишився в складі Польщі. Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Російської держави (1793 рік) він помітно зростає. 1798 року тут налічувалося 656 жителів. Працювали дві винокурні, п'ять млинів і цегельний завод. Було споруджено кілька цегляних будинків. У жовтні 1817 року Романів віднесено до розряду містечок і запроваджено ярмаркові дні.
Селяни-кріпаки будували для панів палаци, споруджували ставки з штучними островами й парки, житлові будинки для слуг та виробничі приміщення. Наближений до царського двору сенатор Ілінський вирішив створити тут «новий Рим». Для реконструйованого палацу були придбані оригінали картин Ван-Дейка, Тіціана, Рембрандта та інших майстрів пензля. Павло І подарував Ілінському меблі і речі Катерини II, колекцію старовинної зброї тощо. Особиста бібліотека Ілінського налічувала 4200 книжок. У внутрішньому оздобленні палацу, яке виконувалося за проектом архітектора Мерка, брали участь талановиті митці з місцевих селян-кріпаків. В документах згадуються прізвища Іванова, Корчевського, І. та С. (батька й сина) Інглятовських. Художника С. І. Інглятовського добре знали в багатьох містах Росії, йому надсилали замовлення з Москви, Києва, Варшави, Вітебська, Вільно й Житомира. С. І. Інглятовський вчився майстерності декоратора і різьб'яра в Римі, побував у Відні. Він був знайомий з творчістю А. Міцкевича і Т. Шевченка, бюст якого виконав з білого мармуру. Родич і учень Інглятовського Ф. В. Туровський подарував цей бюст у 1950 році районному музею, де він нині зберігається.
Ілінський влаштував у себе театр і створив два оркестри, в яких брало участь 100 музикантів і 30 співаків — переважно місцеві кріпаки. Прима-балерина і чудова співачка Романі теж була кріпачкою.
Готувала майстрів мистецьких ремесел для обслуговування панівних верств і романівська школа глухонімих (заснована 1850 року) — перша такого роду школа в Росії. Загальноосвітньої школи в Романові не було.
Пригноблення селян у Романові набуло особливо тяжких форм. Спочатку вони працювали на пана два дні на тиждень, згодом — три й більше. В 30-40 pp. XIX ст. частину маєтку орендував посесор Горновський, який розоряв селян дотла. Майже цілий тиждень працювали вони з родинами, а в суботу виявлялось, що невідроблених днів у кожного ще багато. Побоюючись виступів селян, граф Ілінський у своєму маєтку завжди тримав на постої солдатів.
Регламентація панщини інвентарною реформою 1847-1848 pp. не змінила становища селян. Норми селянського землекористування залишалися попередніми. Тяглові селяни, які користувалися 9 моргами землі, змушені були відробляти панові щотижня три дні з власною худобою й реманентом. Напівтяглові мали по 6 моргів і працювали в супрязі теж по три дні. Піші селяни (їм належало по одному - три морги) виконували роботи, що не потребували використання робочої худоби. Жінки й діти відробляли ще так звані уроки: тіпали льон і коноплі, пряли, ткали полотно, збирали гриби, овочі тощо. Селяни не мали можливості навіть вчасно засіяти свої ділянки землі, зібрати урожай, наткати собі полотна на сорочку, доглянути малих дітей. Багато з них не зносили такого тяжкого становища, кидали село, хату, а часто й дітей і тікали світ за очі.

Реформа 1861 року супроводилася в Романові гострою боротьбою. За інвентарними правилами селянам належало 3346 десятин землі, у т. ч. 1911 десятин лісу. Але граф Ілінський погодився передати їм лише 1699 десятин. За виділену землю колишні кріпаки повинні були протягом 49 років платити по 1359 крб. 70 коп. на рік викупу. Селянам дісталися гірші наділи, непридатні для землеробства, клинами врізалися в ці землі поміщицькі масиви. Внаслідок багаторічної наполегливої боротьби селян у 1875 році поміщик змушений був поступитися і скласти додатковий викупний акт на 317 десятин. Але й цей убогий «додаток» був розкиданий у 107 місцях. Спадкоємець Ілінського Отецький забороняв селянам проїжджати, гнати худобу на селянські пасовиська по шляхах, що проходили через його поля.
Жителі Романова рішуче боролися проти поміщика. Вони обрали своїми представниками В. А. Гаврилюка та М. В. Гусака і доручили їм опротестувати свавілля пана, вимагати відчуження тих земель, що «врізалися» в їхні ділянки. Селяни самочинно випасали панські сінокоси, вирубували ліс, руйнували лісну огорожу. Поліція, що прибула в містечко за викликом поміщика, вчинила масовий допит, щоб виявити ватажків. На запитання урядника В. А. Гаврилюк відповів, що він справді закликав громаду пасти худобу на панських сінокосах. Якщо ж Отецький зажене скотину до себе в хлів, останній можна буде й розібрати. Ці виступи з перервами тривали з кінця XIX до початку XX століття. Спір селян з паном став предметом розгляду в Сенаті, але справа була вирішена, звичайно, на користь поміщика.
Після реформи 1861 року в Романові почала розвиватися промисловість. Працювали заводи: смоляний, винокурний, обробки дубової кори, лісопильний, шкіряні, а 1903 року — скляний. Розвивалася кустарна промисловість — ткацтво, чоботарство, виробництво возів, поширювалися різні промисли. Коли почалося будівництво залізниці Бердичів — Шепетівка, що пролягала неподалік, значна кількість бідноти пішла працювати вантажниками.
Кінець XIX — початок XX ст. викликали нові явища в суспільному житті Романова. 26 вересня 1904 року в Романові відбулася перша політична демонстрація за політичні свободи і восьмигодинний робочий день. У 1905 році страйкували робітники склозаводу, які вимагали скорочення робочого дня, збільшення заробітної плати, поліпшення умов праці. 1906 року вони виступали організованіше, і орендар заводу змушений був поступитися, збільшивши заробітну плату на 10 відсотків.
Не припиняли боротьбу проти своїх гнобителів і селяни. Восени 1906 року вони самочинно рубали ліс поміщика, рішучіше вимагали відокремлення його земель від селянських і виділення на їх користь додатково 1911 десятин, або більше, «скільки виявиться потрібним для розширення наділів». Волинський губернатор, занепокоєний цими подіями, наказав мировому посереднику Новоград-Волинського повіту «докласти всіх зусиль для досягнення угоди між власником романівського маєтку Отецьким і місцевою громадою».
Своїм ватажком, який би захищав інтереси людей праці, селяни обрали вчителя місцевої ніколи В. М. Скорохода. Коли повітовий урядник почав звинувачувати їх у самовільній порубці панського лісу, В. М. Скороход рішуче заявив, що «ліс тепер належить селянам». До Романова не раз навідувалися мирові посередники й поліція. Але громада не поступилася. В грудні 1910 року на своєму сході вона наполягала передати їй 2900 десятин поміщицької землі з лісом. Губернатор доручив повітовому справнику розслідувати справу про «шкідливу» діяльність В. М. Скорохода.
Здобувши підтримку місцевих органів влади, експлуататори посилили наступ на трудящі маси. Скасували надбавку на заробітну плату, здобуту робітниками в страйковій боротьбі 1906 року, а трьох з них звільнили з роботи. Під час придушення селянських виступів було вбито їхніх ватажків О. М. Атаманчука і Г. В. Волощука, а В. Ф. Васленого вислано за межі волості. Селяни так і не добилися виділення їм додатково землі та відокремлення від панської, яка клинами врізалась в їхні наділи.
Столипінська аграрна політика посилила процес зубожіння мас. Так, у 1912 році 24 двори були зовсім безземельні, а решта мала по 2-3 десятини. Зате верхівка села зосередила в своїх руках по 15—50 десятин. Основні земельні фонди й лісові масиви належали Отецькому. Лише в Романові він володів 13760 десятинами. На 1164 селянські господарства припадало всього 116 плугів, 150 борін і 85 возів. Рік у рік знижувалася врожайність. Через відсутність кормів і пасовиськ зменшувалося поголів'я свиней і овець.
Розорені й зубожілі селяни йшли працювати на скляний, винокурний, шкіряні та лісопильні заводи. Масового характеру набуло кустарне виробництво (обробка дерева, ткацтво, шевство, кравецтво тощо). Ті, хто мав коней, займалися візникуванням, доставляли ліс, різні лісоматеріали, вугілля на залізничну станцію і в різні підприємства містечка.

На всіх дрібних підприємствах Романова, крім склозаводу, було зайнято 120 чоловік. Усі робітники поділялися тут на річних, строкових, поденних та відрядних. Працювали вони по 12-14 годин щодоби, одержуючи 30 копійок за день.
Тяжко жилося людям праці, доводилося підробляти на прожиття. Одні ходили на лісорозробки, інші працювали вантажниками на залізниці, а дехто зовсім покидав містечко й шукав заробітків десь на стороні.
Дореволюційний Романів був глухим населеним пунктом Волині. Стояв він за 60 верст від губернського і за 65 від повітового центрів. Земська поштова станція з чотирьох перекладних коней обслуговувала пасажирів на відстані лише 22 верств.
В містечку працював тільки фельдшерський пункт. Більшість людей зверталася по допомогу до баб-шептух. На низькому рівні лишалися освіта й культура. 1881 року відкрилося однокласне народне училище, де вчилися діти переважно заможних батьків, у 1913 році створили двокласне сільське. Згодом з'явилися книжкові крамнички, але не було жодної бібліотеки чи якоїсь читальні. Газети й журнали надходили тільки на адресу панського двору й священика.
Під час першої світової імперіалістичної війни в Романові, що став прифронтовим містечком, скупчилося чимало біженців, внаслідок чого швидко зріс попит на продукти харчування і предмети першої потреби, підвищились ціни на них. Почала падати реальна заробітна плата. До того ж, селян змушували віддавати значну кількість продовольства інтендантствам, розташованих у містечку частин армії.
Особливо гостро відчули тягар війни жінки, зокрема робітниці склозаводу. Жили вони разом з дітьми в бараках і працювали по 12 годин на добу. Замінивши чоловіків, що пішли на фронт, жінки носили ящики зі склом і виконували іншу важку роботу.
В 1915 році знову почалися масові виступи селян проти Отецького. Ця боротьба посилилася внаслідок лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 року. Селяни, озброївшись кілками й сокирами, рушили до панського лісу, розігнали лісову сторожу.
Після перемоги жовтневої соціалістичної революції почався розподіл земель. 9 січня 1918 року в Романові, як і в усьому Новоград-Волинському повіті, була встановлена радянська влада. Але протрималася вона недовго. В лютому 1918 року Волинь окупували кайзерівці. На боротьбу проти загарбників піднявся весь народ. У ній взяли участь і романівці. Робітники склозаводу створили партизанський загін на чолі з М. О. Холодницьким, який діяв проти окупантів у районі села Голубина. Пізніше цей загін влився до Таращанського полку В. Н. Боженка.
В квітні 1919 року радянську владу в містечку було поновлено. Тоді ж створено ревком, який очолив комуніст В. 1. Бородкін. За постановою повітового земельного відділу 45 десятин землі колишньої власниці мастку Отецької передано радгоспу, решту поділено між селянами. На підприємствах встановлено 8-годинний робочий день і здійснено ряд інших заходів. Особлива увага приділялась організації допомоги Червоній армії і боротьбі з бандитами, від рук яких загинули голова ревкому В. І. Бородкін, його заступник комсомолець П. М. Суховецький та інші.
В серпні 1919 року Романову, як і іншим містам і селам республіки, загрожували окупацією польські інтервенти. Тоді Волинський губернський підпільний комітет звернув особливу увагу на селище, як на найближчий пункт польського фронту.
Сюди надіслано уповноваженого для роботи серед робітників заводів, створено партійний осередок з шести чоловік, призначено явки і т.д. Зафронтбюро ЦК КН(б)У в свою чергу відрядило п’ять працівників для підпільної роботи.
З квітня по червень 1920 року Романів був окупований військами Пілсудського. Чимало місцевих жителів вступило до лав Червоної армії, билося з петлюрівцями і польськими інтервентами. У зв’язку з новим наступом польських інтервентів в кінці вересня 1920 року з Новограда-Волинського до Романова були евакуйовані радянські установи й підприємства. За вказівкою губкому КП(б)У до Романова переїхав повітовий ревком. 12 листопада 1920 року в містечку відбувся з’їзд сільських ревкомів, а 21 листопада —з'їзд комітетів незаможного селянства (КНС). Після визволення Романова від польських інтервентів, створено волосний ревком, а при ревкомі — партійний осередок. Цього ж року виникла комсомольська організація. 1921 року обрано Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів, головою якої став О. М. Волощук, обрано і місцевий комітет незаможного селянства на чолі з С. О. Климашем. На шляху державного, господарського й культурного будівництва постали значні труднощі. Навколо Романова в лісах нишпорили рештки розгромлених петлюрівських банд. У занепаді була економіка. Склозавод давав менше 70 відсотків довоєнної продукції. 50 кустарних чинбарень, які працювали переважно для армії і потреб місцевого населення, закрилися через брак сировини. З 300 чинбарів більшість не працювала. 90 відсотків торгівлі було зосереджено в руках приватників. Завдяки напруженій роботі населення і допомозі радянського уряду швидко стали до ладу промислові підприємства, відроджувалось сільське господарство, розгорталась торгівля.

В листопаді 1922 року на повну потужність почав працювати склозавод «Червоний Жовтень», 1924 року підприємство вже дало прибуток. Одночасно вживалися заходи до налагодження роботи численних шкіряних підприємств. Більші з них було націоналізовано й здано в оренду. Деякі об'єднались у промислову артіль «Шкір-кооп». Аналогічні артілі виникали і в інших галузях місцевої промисловості, наприклад, у меблевій (артіль ім. Комінтерну, «Лозоплет» тощо).
Постанова Уряду Радянської України від 10 грудня 1924 року про віднесення Романова до розряду селищ міського типу сприяла відбудові й розвиткові місцевої економіки. В селищі поліпшилась справа добору й розстановки кадрів, посилилось керівництво промисловістю, сільським господарством, культурним будівництвом.
З відбудовою й розвитком промисловості відроджувалося зруйноване війною сільське господарство. 1921 року земельна комісія перерозподілила колишню панську землю й реманент між бідняками. Створені кредитне сільськогосподарське товариство і комітети взаємодопомоги, які відіграли важливу роль у налагодженні й становленні селянських господарств. Виникнення у 1922 році машинного товариства було одним з важливих факторів, що сприяв об'єднанню селян у виробничі кооперативи. Першим таким кооперативом була сільськогосподарська артіль «Червона зоря», створена 20 березня 1924 року з незаможників та демобілізованих червоноармійців на землях колишнього радгоспу.
Розвивався в Романові селищний партійний осередок. З комсомольської організації склозаводу виділився самостійний сільський комсомольський осередок, секретарем якого спочатку був І. 3. Бондарчук, згодом учасник Великої Вітчизняної війни, а пізніше — А. І. Бовсунівський, заслужений агроном УРСР.
Під керівництвом партійного осередку артіль поступово зміцнювалася. 1925 року уряд надав їй кредит — 1000 крб. На ці гроші артіль придбала коней та сільськогосподарський реманент. У 1927 році купила трактор «Фордзон», а в наступному — молотарку. У 1922 році створено споживчу кооперацію.
Питання охорони здоров'я, освіти, культури теж не випадали з поля зору партійних і радянських органів. У Романові працювали лікарня на 15 ліжок, амбулаторія, аптека. Для ліквідації неписьменності створено 20 гуртків лікнепу, до роботи в них залучалися вчителі, підготовлені комсомольці й працівники установ. Відкрилися дві семирічні та 4-класна школи. Ще у 1919 році націоналізований будинок шкірзаводчика переобладнано на клуб. Працювали робітничі клуби на склозаводі та в селищі. У цих закладах розгорнули роботу політичні, драматичні, хорові та інші гуртки.
У 1926 році районний центр з Мирополя перенесено до Романова, а 1933 — Романів перейменовано на Дзержинськ. Це був час напруженої боротьби за дальший розвиток народного господарства, за виконання другої п'ятирічки. Великим поштовхом для розвитку народного господарства був стахановський рух, що поширився в країні. В 1936 році тільки на склозаводі було близько 300 стахановців, які набагато перевиконували встановлені норми виробітку. Це — бригади А. Д. Холодницького, П. П. Матата, В. П. Волощука та інші. За високі виробничі показники А. Д. Холодницький був удостоєний високої урядової нагороди — ордена Трудового Червоного Прапора. Внаслідок технічного удосконалення цехів склозаводу і підвищення продуктивності праці рік у рік збільшувався випуск продукції, поліпшувалась її якість. Вироби підприємства надходили не лише на внутрішній ринок, але й експортувалися до інших країн.
Успішно розвивалося й перебудовувалося сільське господарство. Господарство розширило свої посівні площі, збільшило поголів'я худоби, поліпшило матеріальний добробут. Успіхи артілі були прикладом для тих, хто пізніше ставав на шлях колективного господарювання. Коли в другій половині 1929 року розгорнулась масова колективізація, селяни-одноосібники йшли в колгоспи. У 1930 році створено артілі «Шлях Леніна», «Комуніст», «Комсомолець» та ім. Демченка, а у 1931 році — «Більшовик», ім. Литвинова. На той час так звані куркулі чинили колективізації запеклий опір. Вони агітували селян виходити з колгоспів, розбирати усуспільнену худобу й реманент; розкрадали насіння, коней, корів, зривали польові роботи, тероризували активістів. В січні 1932 року була створена МТС. Молоді механізатори порівняно швидко опанували техніку і добивалися хороших показників.
Зростали колективні господарства. У передвоєнні роки в кожному з них вже було досить сільськогосподарського реманенту й складної техніки. Вони збирали високі врожаї і мали по 3-4 тваринницькі ферми. Артіль «Шлях Леніна» мала гончарний і цегельний заводи, млин, крупорушку і велике парникове господарство.

Із зростанням економіки поліпшувався матеріальний добробут і культурний рівень робітників, колгоспників та радянської інтелігенції. Розвивалася торгівля. 1940 року в Романові налічувалося 34 магазини. Напередодні Великої Вітчизняної війни працювали лікарня на 75 ліжок, поліклініка, амбулаторія і дві аптеки. В системі органів охорони здоров'я було зайнято 17 досвідчених лікарів і 36 чоловік середнього медперсоналу.Була ліквідована неписьменність — ця тяжка спадщина минулого буржуазно-поміщицького ладу. У 1940/41 навчальному році в селищі діяло три школи, в т. ч. одна десятирічна. В них 27 учителів навчали понад 1200 учнів. Зростала мережа культурно-освітніх закладів. У Романові працювали 4 клуби і 7 бібліотек. Особливою популярністю користувався клуб склозаводу. Розгортали роботу хоровий і драматичний гуртки, духових інструментів і спортивні секції. Районна бібліотека, яка налічувала близько 500 постійних читачів, для кращого обслуговування віддалених сіл району створила мережу пересувних бібліотек.Відкрито кінотеатр у Романові, а колгоспники артілі «10-річчя Жовтня» збудували свій колгоспний кінотеатр. У побут населення ввійшли радіо, періодична преса. 1940 року трудящі одержували понад 9 тис. газет і журналів. Видавалась районна газета «Колективіст Дзержинщини».Збільшувалась і кількість населення. З 2901 чоловіка у 1925 році воно зросло до 7127 чоловік у 1939 році.10 липня 1941 року Романів був окупований німецько-фашистськими військами. Розпочалися масові арешти, розстріл мирних громадян.У Романові, як і в інших місцях, розгорнуло свою діяльність підпілля. Від Житомирського підпільного обкому сюди прибув II. П. Вихованець. До підпільної групи також увійшли робітники склозаводу Ф. П. Мистюк, його син-студент Є. Ф. Мистюк, працівник райвиконкому В. П. Лясковський, секретар райкому комсомолу П. П. Шикун, директор MTС І. Г. Безруков, який пізніше став начальником штабу партизанського загону з’єднання С. Ф. Маликова та інші. Вони проводили підривну роботу на підприємствах, закликали населення не їхати на каторжні роботи до Німеччини, добували, переписували від руки і розповсюджували зведення Радінформбюро. Але група проіснувала недовго: гестапівцям вдалося натрапити на її слід. Було заарештовано й розстріляно близько 20 чоловік, серед них і П. П. Вихованця. Ті, що уціліли, пішли до партизанського загону, який розгортав боротьбу проти окупантів у Романівському й Баранівському районах. Неподалік Романова завдали дошкульних ударів по тилах ворога загони С. Ф. Маликова. Тут же почав свої дії і загін ім. 24-річчя РСЧА. Чимало жителів влилося до першого Молдавського партизанського з’єднання, в бригаду Ю. О. Старченка. В червні 1943 року через район проходило партизанське з’єднання О. Ф. Федорова. Скориставшись цим, багато жителів селища приєдналися до лав народних месників. Партизани завдали нищівного удару по ворожих комунікаціях. В листопаді 1943 року між станціями Разіне й Печанівка вони замінували залізницю і пустили під укіс військовий ешелон з технікою та солдатами, а в Романові роззброїли всю поліцію.3 січня 1944 року доблесні воїни 322-ї стрілецької дивізії 60-ї армії 1-го Українського фронту під командуванням полковника II. М. Лащенка визволили Романів від фашистських загарбників. У боях за селище брали участь артилеристи 28-ї винищувальної бригади. В складі 13-ї гвардійської танкової бригади 4-го Кантемирів-ського танкового корпусу бився за Романів і Горой Радянського Союзу І. II. Голуб, командир танка Т-34. Патріот загинув і похований у Гордіївці. В боях за склозавод був смертельно поранений Герой Радянського Союзу В. С. Путилін.Романівчани радо вітали своїх визволителів. Разом з воїнами до селища повернулись працівники партійних і радянських установ. Відновили роботу райком партії і райвиконком, партійні організації підприємств і установ, райком ЛКСМУ.В житті людей настав новий період — період відбудови господарства і дальшого його розвитку. За два з половиною роки окупації гітлерівці знищили 3 тис. громадян і вивезли на каторжні роботи до Німеччини 448 чоловік. 1945 року в Романові налічувалося лише 4 тис. мешканців. Фашистські гнобителі залишили після себе руїни й попіл. Вони спалили і зруйнували 219 житлових будинків, виробничі приміщення підприємств, будинки установ, торговельних, лікувальних і культурно-освітніх закладів.З перших днів свого визволення і до кінця переможного завершення Великої Вітчизняної війни романівчани подавали всіляку допомогу воїнам Червоної Армії: вносили гроші на побудову танкової колони «Колгоспник Житомирщини», допомагали родинам фронтовиків, надсилали радянським воїнам подарунки. Своєчасно і зразково виконували фронтові замовлення підприємства і, зокрема, майстерня склозаводу. Вже у 1944-1945 pp. працювали маслозавод, друкарня, підприємства побутового обслуговування. У 1944-1945 pp. на відбудову склозаводу було асигновано 300 тис. крб. 1945 року підприємство стало до ладу. Рік у рік воно зростало, реконструювались його цехи, збільшувався випуск продукції, поліпшувалась якість виробів. На обласній сільськогосподарській і промисловій виставках 1950 року завод показав 150 зразків своєї продукції — видувні й алмазно-грановані склянки, бокали, фужери, фруктові вази. Він став одним з найбільших підприємств скляних виробів на Україні, які демонструвалися на республіканській виставці у Дніпропетровську і всесоюзній у Москві. Продукція заводу має великий попит і йде в Грузію, Вірменію, Казахстан, Узбекистан та інші республіки, експортується за кордон.

Подолало труднощі післявоєнних років і сільське господарство. Вже на кінець четвертої п'ятирічки колгоспи відновили довоєнні посівні площі й громадське тваринництво. 1950 року артілі об'єдналися. Одні з них увійшли до колгоспу «Прогрес» (колишня артіль «10-річчя Жовтня»), інші — до колгоспу «Комсомолець». За ними закріплено 5116 га землі. Навесні 1951 року було створено Романівську МТС, яка набагато сприяла розширенню посівних площ, підвищенню культури землеробства й розвиткові громадського тваринництва.Зразу після визволення поновлювали свою діяльність культурно-освітні заклади. У післявоєнні роки відбулося кілька масових недільників, завдяки чому прискорено відбудову всіх 4 шкіл, 4 клубів та 7 бібліотек. Населення одержувало центральну і республіканську пресу, видавалась районна газета «Колгоспний шлях».За 1965-1970 pp. підприємства Романова дали країні промислової продукції на 24,6 млн. крб. Особливо високих виробничих показників добився колектив склозаводу. До 50-річчя Радянської влади виробництво його продукції збільшилося в 5 разів, а за асортиментом — у 10. Після підключення заводу в 1966 році до державної центральної лінії електропостачання здійснено реконструкцію скловарних печей, тоді ж всі теплові агрегати вперше на Україні стали працювати на рідкому паливі (гасі). Директор заводу О. О. Миронов успішно використав і застосував запозичений досвід колективу відомого в країні Гусь-Хрустального склозаводу Російської федерації, на якому він працював багато років. 1970 року на заводі здійснено часткову реконструкцію горшкових печей випуску кольорового і накладного скла. Завод освоїв випуск скловиробів з пофарбуванням рідкісноземельними елементами, що допомогло збільшити кількість кришталевих виробів у 2,5 раза. Колектив підприємства налічує тепер понад тисячу чоловік. З них 25 інженерно-технічних працівників мають вищу і спеціальну середню освіту, 60 відсотків робітників — середню й восьмирічну освіту. Багато виробничників працюють цілими династіями, передають свій досвід і вміння молодим. Справу свого батька П. П. Матата продовжили його сини — видувальники Микола й Володимир, слюсар Борис і дочка алмазниця Галина. Кадрових робітників Т. Ю. Лукашевича, П. Д. Холодницького та інших замінили їх сини, дочки й онуки.Споруджені в 60-х роках на новій технічній основі цегельний завод з річним виробництвом 2,5 млн. штук цегли, підприємства й цехи виробництва черепиці і залізобетонних виробів, промкомбінат, де виготовляють столи, шкільні парти тощо.Для сільського господарства друга половина 50-х і початок 60-х років були періодом дальшого зміцнення його матеріально-технічної бази й підвищення врожайності всіх культур. До 50-річчя Великого Жовтня колгосп «Прогрес» вже мав 11 тракторів, 5 зернових комбайнів, 8 вантажних автомобілів та багато іншої сільськогосподарської техніки — плугів, культиваторів, зерноочисних машин тощо. Колгосп «Комсомолець» відповідно 8, 3 і 4. Колгоспи продають державі тисячі центнерів зерна, м'яса, картоплі, цукрових буряків та іншої сільськогосподарської продукції.У 1966—1972 pp. в Романові широко розгорнулися будівельні роботи. Склозавод, промкомбінат, маслозавод та інші підприємства будують нові цехи та службові приміщення. Відділення «Сільгосптехніка» споруджує станцію для технічного обслуговування автомашин. Зводять приміщення двоповерхового готелю, споруджують кінотеатр, лікарню, будинок культури на 600 місць, двоповерхові дитячі ясла, пологовий будинок. По вулиці Леніна виростають нові житлові будинки. 1970 року побудовано двоповерховий універмаг, приміщення Держбанку та інші.Багато нових виробничих споруд та житлових будинків з'явилось і в колгоспах. Лише 1967 року в колгоспі «Прогрес» було зведено добротні цегляні будівлі центральної садиби, корівник на 200 голів, склад для запчастин, гараж на вісім автомашин, літній табір для утримання великої рогатої худоби тощо.Розширилися транспортні зв'язки. Романів з’єднаний автобусним сполученням зі всіма великими населеними пунктами району, а також з Бердичевом, Любарем, Чудновом, Житомиром, Новоград-Волинським, Києвом, розширена автоматична телефонна станція.Розширилась торговельна мережа. В Романові працює 30 торговельних підприємств, у т. ч. 5 продуктових крамниць, 8 мішаного асортименту, магазини тканин, культтоварів, книжковий, чайна, їдальня й буфети; сфера обслуговування: побуткомбінат пошиття й лагодження одягу та взуття, ремонту телевізорів, радіоприймачів, годинників тощо. Міцно в побут увійшли газові плитки, холодильники, пральні машини, пилососи, швейні машини, Мотоцикли, веломашини, фотоапарати та різні музичні інструменти.Побільшало оздоровчих закладів. У Романові працюють лікарня на 150 ліжок, санітарно-епідемічне й поліклінічне відділення, фельдшерський пункт у колгоспі «Комсомолець», дві аптеки. В оздоровчих закладах — 22 медпрацівники з вищою і 76 з середньою освітою.Розвивається освіта. В семи школах — близько 1500 учнів, їх навчають 56 вчителів з вищою і спеціальною середньою освітою. Для учнів відкрито будинок піонерів із залом на 200 місць і кімнатами для роботи гуртків, працює семирічна музична школа.У районному будинку культури часто виступають актори обласного театру, майстри мистецтв Києва, Мінська та ряду міст Російської Федерації. Агітбригада будинку культури стала тричі лауреатом республіканського огляду учасників художньої самодіяльності, завоювавши срібні медалі. В приміщенні будинку культури працює на громадських засадах історико-краєзнавчий музей, в якому зібрано матеріали, що розповідають про історію Романова та району.Крім районного будинку культури функціонує три робітничі клуби. Нові клуби споруджені в «Міжколгоспбуді» і відділенні «Сільгосптехніки». В цих закладах плідно працюють хорові колективи, ансамблі пісні й танцю, драматичні, танцювальні та інші гуртки. До послуг — 10 бібліотек.

Всі права збережено  ©  Романів | Романівський район

Перепублікація матеріалів можлива лише з письмового дозволу адміністрації сайту!

http://www.romaniv.com.ua/article/read/zagalna_istoriya_romanova.html